“Немає доброго дерева, яке приносило
би плід поганий; і немає поганого дерева,
яке приносило би плід добрий” (Лк. 6,43).
Заступник голови ”Української Християнсько-Демократичної партії” (цитовано з оригіналу), кандидат медичних наук, у 2001 році “опрацював” та підготував “Проект Закону України “Про реабілітацію Української Греко-Католицької Церкви” та пояснювальну записку”, які передав “до депутатської комісії з питань духовності Верховної Ради України та народним депутатам для внесення в порядок денний сесії”.
Подія, можна сказати, рядова, звичайна для українського “державотворення”; адже, які тільки закони не вносяться, не розглядаються і не приймаються Верховною Радою? Лише б не ті, які полегшували би або покращували життя щодень бідніючого громадянина, знесиленого від нестерпного болю багаторічної довго триваючої шокової “терапії”; аби не ті, які б вивели Україну з кризи, чи хоча би припинили геноцид. …
Та постійно нові більшовики-демократи “опрацьовують”, “підготовляють” і вносять на розгляд Верховної Ради “нові” закони на посилення існуючого беззаконня, щоб і далі маніпулювати свідомістю мас: ось є нові закони, йде процес державотворення, слід лише трохи потерпіти і заживемо як живе Європа. А реформи тому і не йдуть, що не вистарчає ось ще такого закону.
Але реформи йдуть, а помилкою є думка – вважати, що реформи направлені на благо українського народу, як і ряд чисельних нових законів, які не принесли Україні ніякого добра, а завдали багатомільярдних збитків державі і жахливих страждань нашому народу. І як можна стверджувати, що реформи “не йдуть”, якщо величина середньомісячної зарплати працівника у 2000-му році становила 30-34 долари США, а у 1990-му по своїй купівельній здатності відповідала 323 доларам, як вважає народний депутат України Олена Мазур? І це при прожитковому мінімумі у 47 доларів! Яке ж благо для працівника в Україні, якщо він маючи роботу, при існуючій зарплаті не може вижити, адже для його біологічного виживання не вистарчає 13-17 доларів? І це без врахування необхідних витрат на проживання членів сім’ї, які знаходяться на утриманні працівника! Скажіть, а як вижити пенсіонеру, якщо середньостатистична пенсія майже у 4-ри рази менша від прожиткового мінімуму? І як можна стверджувати, що реформи “не йдуть”, коли у 1990 році середня пенсія в Україні відповідала 156 доларам? Тобто, була більш ніж у 3-ри рази більшою від прожиткового мінімуму.
Як можна стверджувати, що потрібен Україні ще ось такий закон: “Про реабілітацію УГКЦ”, якщо подібна “державотворчість” вже привела Україну до небувалого в історії народів світу скорочення внутрішньовалового річного продукту (ВВП зменшився у 8,5 раз – з 250 мільярдів доларів США у 1990-му році до 29 млрд. у 2000-му), зробила половину працездатного населення безробітними та примусила 6-7 мільйонів молодих людей мігрувати за кордон у пошуках роботи, щоб вижити за час “творення” подібного беззаконня?
Втім, правий шановний політик, що УГКЦ потребує реабілітації, адже не лише багаторазово зраджувала інтересам українського народу на користь іноземних держав та нехтувала святовітцівськими традиціями Христового віровчення, а і більш того – стала у протистояння до Господа Бога нашого Ісуса Христа!
Останній факт юридично засвідчив всіми відомий митрополит Андрій Шептицький (кому належить ця першість, нехай досліджують історики), під редакцією якого вийшла “Божа Наука Катихизм”, де з Десяти Заповідей Божих було вилучено Другу Заповідь (по рангу), а щоб приховати цей злочин проти своїх вірних, з Десятої Заповіді (по рангу) було зроблено дві: першу частину Десятої Заповіді – “не пожадай жени ближнього твого”, – стали видавати за дев’яту заповідь; і решту Десятої Заповіді – за цілу десяту заповідь (див. С. 108)!
Як викинули Другу Заповідь, мовляв, Бог помилився: щоб спастися людині не потрібна ця заповідь, то для чого ще й обманювати і дурити греко-католиків, видаючи одну Десяту Заповідь за цілих дві? А потрібно! Адже як дізнаються про обман вірні, то чи й далі будуть самогубцями, які захочуть перебувати у “церкві”, яка пішла по шляху “душогуба від початку”, “батька лжи” (Ін. 8,44)? І про яке виконання греко-католиками Другої по рангу Божої Заповіді можна говорити, якщо про її існування не знає і не здогадується абсолютна більшість мирян і приймає Третю Заповідь за Другу?
Задамось лише питанням: що станеться з людиною, якщо вона не буде виконувати 6-ту по рангу Божу Заповідь – “не вбий”? А невже Друга Заповідь від неї менш важлива? – відповідь на ці питання знає кожен.
Але як можна при вказаній фальсифікації вважати, чи навіть говорити, що греко-католики виконують Заповіді Любові Ісуса Христа: до Бога і ближнього свого, чи хоча би до самих себе? Адже, якби любили хоча би себе, то чи видавали би факт винищення у наслідок реформування українського народу, частиною якого вони є, за акт державотворення? І якби любили себе, то чи видавали би відсутність у держави власної валюти (гривня є лише замінником грошей, через що мало хто зберігає “гривню” у банках, а зберігає долари, і то у банках скляних) і обіг іноземної – долара США, за самостійність і незалежність? І це при тому, що обіг “долара” здійснюється поза державним бюджетом і не приносить державі ніякої користі, а більш того, через доларовий “канал” з України висмоктуються, в обмін на паперове “золото” (долар забезпечений реальними цінностями на 6-8 відсотків), реальні цінності: сировина – від металів, лісу до соняшника, зерна та іншої сільськогосподарської продукції, електроенергія і навіть люди.
А любов греко-католиків до ближніх відома. Ще у 1925 році у далекій Канаді писав про їх любов архієписком Іоан Теодорович, справжній патріот України, який був полковим священиком і воював зі зброєю у руках як проти більшовиків, так і проти поляків, які окупували Галичину: “Не можете служити Богові і мамоні” (Мф. 6,24), – казав Син Божий. – Заснування унії – акт політичний Польської мамони, акт тим більш нечистий, що прикривався службою Богові. З перших же начатків в унію було внесено болюче протиріччя, непримириме протиріччя служінню Царству Божому і Царству світу цього, в данім випадку, Польщі”.
Архієпископ Іоан написав і видав у Вініпезі у 1925 році книжку: “Унія в першій зустрічі з відродженою церквою українського народу”, де описує приклади захоплень українських православних храмів, обман і підтасовки греко-католиків. Він свідчить: “унія” вже тоді “провела експеримент над народом”, “вона стає соціальною небезпекою… затруює те повітря, яким дихають душі…” Якщо “ти не греко-католик, значить кацап, москаль, проклятий схизматик, як не більшовик, то чорносотенець, – однаково…” (Олексій Григоренко, “Унія в історії України-Русі”, Житомир, 1995, с. 62).
І саме від великої “любові” до ближнього свого, греко-католики зайняли місце більшовиків-комуністів у війні проти Православ’я за ринкову духовність спеціально створеного (на гроші уряду США) галицького варіанту західної іудео-католицької цивілізації.
Як більшовики-богоборці підступом і обманом заставили мандрувати український народ закривавленим камінням жахливої пустелі безбожжя і атеїзму до примари земного раю – соціалізму-комунізму, так і їх ідейні спадкоємці – більшовики-демократи (які самі себе так назвали: спочатку – демократами, а як укріпилися у “владі” – призналися, що більшовики), очолювані УГКЦ та вчорашніми ієрархами-комуністами, звабили народ новим міражем ринкового раю і примусили йти слизьким болотом смердючого смітника Європи. І народ йде, грузнучи у багні брехні і облуди ринкової духовності, мимо чисельних могил померлих від прихованого голодомору, туберкульозу та інших традиційних для військового часу хвороб: харчових отруєнь, серцево-судинних, поганого харчування та недоїдання, самогубства, бандитизму, травматизму. Йде народ, лишаючи “свіжі” могили “загиблих” від новостворених, ринковою галицькою духовністю, епідемій алкоголізму, наркоманії і сніду (від яких помирає мало не кожний шостий від числа усіх мерців), під новим символом антихриста – Тризубом по дорозі Смерті до глобалізму. Для існування в якому Україні виділена квота в 12-15 мільйонів людей, з чим і погодилася УГКЦ.
Якщо за період 1917-1921 років у Росії загинуло біля 9-ти мільйонів людей, а об’єм промислової продукції у 1920 році становив лише 13,8% від довоєнного 1913-го року, то в Україні за роки “державотворення” дякуючи згоді, а не рідко і участі УГКЦ, внутрішньоваловий продукт не перевищує 12% від рівня 1990 року, а людські втрати значно більші ніж втрати України у вказаній громадянській війні. Пригадайте лише ствердження у Львові декількох кандидатів у народні депутати до Верховної Ради на довиборах 2000-го року, що населення України скоротилося на 5-6 мільйонів людей. (І сама “логіка” мас-медіа обмана показує: людей вимерло за час реформування у декілька раз більше, ніж показується офіційно; аналогічно як з безробітними – їх у декілька разів більше ніж “зареєстровано”). І чи не через небувалу за усю історію Русі-України цифру мерців перенесли запланований у 1999 році перепис населення на, ймовірно, 2001-й рік?
Cлід також прийняти до уваги майже п’ятирічної давності публікацію в офіційній газеті Верховної Ради “Голос України” (№ 68 від 11.04.1996р.) про наяність плану винищення біля 40 мільйонів людей в Україні, з яким мовчазно погодилася УГКЦ, і який успішно впроваджується у життя, адже рівень життя стабільно падає і погіршується день у день.
А якщо прийняти до уваги, що 6-7 мільйонів молодих людей мігрувало за кордон щоб вижити і в Україну більшість з них не повернеться, то людські втрати нової не об’явленої війни більшовиків-демократів з Православ’ям значно перевищують більшовицько-комуністичні.
“Таким чином ви самі проти себе свідчите” (Мф. 23,31).
Не помітив політик Мирон Бучацький, що вимагаючи реабілітації УГКЦ від Верховної Ради, тим визнає: греко-католицька церква не є істинною Церквою. Адже, вимагаючи від держави “поновити їй добре ім’я” (“Проект Закону” стаття 1, с. 3), тим і засвідчив, що УГКЦ не має доброго ім’я в українському суспільстві. І вимогою “визнати реабілітованою УГКЦ” (там же), засвідчив також, що церква засуджена, не має авторитету, бо не істинна!
Важко навіть уявити, щоб Українська Православна Церква вимагала у держави реабілітації. Хіба ж істинна Церква може втратити своє добре ім’я в очах суспільства у залежності від того, хто при владі? Та і хто може осудити Істинну Христову Церкву? – влада, якась групка людей, чи окремі особистості?
Більшовики-богоборці без суду нищили священиків, служителів і вірних Православної Істинної Церкви. Галичани і не знають, що після кривавої Октябрьської революції “з 360 тисяч священослужителів живими до 1919 року залишилось всього 40 тисяч” (Олексій Григоренко, “Унія в історії України-Русі”, с. 63). Але хіба від цього втратила Церква своє добре ім’я? – не втратила! На місця знищених вставали не десятки тисяч священослужителів, а декілька сотень тисяч. А УГКЦ у той час мовчала, жила спокійно; єпископи чинно об’їжджали єпархії та часто їздили до Риму, їх зовсім не цікавила доля братів по крові, кров яких лилася рікою. Їх, насправді, мало цікавила і доля вимираючих від більшовицьких голодоморів у 20-22 роках та на початку 30-х років на Великій Україні, як і чергове винищення більшовиками-комуністами у 37-40 роках священослужителів.
Згідно “даних урядової комісії по реабілітації жертв політичних репресій у 1937 році було арештовано 136900 священослужителів, з них розстріляно – 85300; у 1938 році арештовано 28300, розстріляно – 21500; у 1939 році арештовано 1500, розстріляно 900; у 1940 році арештовано 5100, розстріляно 1900” (“Царкоунає слова”, №7, 2000 р., с. 6). Тобто, жертви більшовицько-комуністичних репресій стосовно Православної Церкви у сотні разів перевищують репресивні дії комуністів по відношенню до УГКЦ. Але різні речі: ставити питання про реабілітацію жертв політичних репресій і про реабілітацію усієї греко-католицької церкви.
Як сказав Ісус Христос: “Таким чином ви самі проти себе свідчите” (Мф. 23,31), так і греко-католики “самі проти себе” засвідчили. Але не бачить цього політик Мирон Бучацький, як і тисячі інших “ревнителів” українського “державотворення”, що тим проти себе свідчать; і не тільки ставлять себе у протистояння до власного народу, а і проти Бога. Дивно, що Мирон Бучацький не вимагає від Верховної Влади реабілітації Ісуса Христа, вбитого беззаконно! Прийшла ж бо ідея вимагати реабілітації для УГКЦ, яка згідно свідчення святого Апостола Павла, якби була істинною, то мала би бути “Тілом” Христа (Еф. 1,23), але не тільки не стала, а й стала у протистояння до Бога, і до Істинного Тіла Христового – Православної Церкви. А українському народу нав”язала антихристиянський спосіб життя – галицький варіант західної ринкової духовності перевжитку матеріальних цінностей і життя ради задоволення по моделі способу існування наркомана і алкоголіка, які ради насолоди вкорочують собі життя, тобто здійснють різновид самогубства. Останнього не змогли зробити більшовики-комуністи за 73 роки, але встигли зробити за неповні 10 років нові більшовики-демократи під ідейним, а часто і “виробничим” керівництвом УГКЦ.
Якщо унія майже три з половиною століття відкрито служила польській мамоні, прикриваючись службою Богу, то нині вона приховано служить американській. Відомий російський публіцист, доктор економічних наук Олег Платонов, який захистив докторську і кандидатську дисертації по економіці США, стверджує на основі свідчення співробітника американської розвідки – учасника таємних операцій ЦРУ проти Руської Православної Церкви, що американський уряд для підтримки католицизму на “витіснення Православ”я і заміну його” більш “демократичними” релігійними культами, які “відповідають світогляду Заходу” у 1988-1993 роках виділив “не менше 100 мільйонів доларів США”. “Більша частина коштів була викрадена католицькими ієрархами” і “уніатським духовенством”. Але “уніатам з допомогою грошей американського уряду вдалося організувати біля 1800 приходів” (Олег Платонов, “Терновый венец России”, М., 1998, с. 469-470).
Стає зрозумілим, чому Україна до цих пір не має власної валюти, і чому держава не забороняє прихований обіг іноземної валюти – долара. Стає також зрозумілим – на які кошти у кінці 80-х початку 90-х років повідкривалися чисельні семінарії і академії в УГКЦ, коли і на сьогоднішній день більшість священиків УПЦ не мають і семінарської освіти.
Від демократії до тотальної демонкратії з символом новим і розривом Нового Заповіту Ісуса Христа.
Замінивши комуністів у війні проти Православ’я, (і хто може заперечити цей факт?) греко-католики найперше потурбувалися заміною більшовицько-комуністичної символіки – серпа та молота на новий, спеціально створений символ більшовицької демократії – Тризуб, – символ тотального вампіризму (для чого використали природній потяг людей до своїх першоджерел і з Володимирівського Тризубу, який був з хрестом, вилучили хрест і втиснули у нього слово “воля”, щоб створити тим ілюзію свободи. Але “воля” – не свобода, тим більше – воля без Хреста – воля антихриста.). Саме слово “воля” – воля ворога усього людства, закодоване у Тризубі, надало Тризубу особливого тотального значення, cимволізуючи замість демократії демонкратію.
Новостворений символ тотальної демонкратії нові більшовики-демократи (демонкрати) успішно “протягнули” в якості державної символіки, якщо не з допомогою УГКЦ, то за її мовчазної згоди і заохочення.І після цього сміють називати себе “правовірними”! А правовірних і православних –схизматиками! Зовсім діють по сатанинському принципу: злодій кричить – держи злодія!
У дійсності, не православні, а римо-католики як і греко-католики, які до них приєдналися, є схизматиками, тобто розкольниками. Схизма – слово грецьке, перекладається – розрив, розкол. Цим словом римо-католики стали називати православних, хоча самі розірвали Новий Заповіт Ісуса Христа, який у Крові Його (Мф. 26,28), що і засвідчив Бог Своєю смертю на Хресті. А розірвали Новий Заповіт тим, що лишили Причастя Крові Христової своїх вірних, чим виключили їх обожнення і поставили мирян під дію Старого Заповіту.
Однозначно стверджує Ісус Христос, щоб мати життя вічне необхідно Причастя Плоті і Крові: “якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Крові Його, то не будете мати у собі життя; хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров має життя вічне” (Ін. 6, 53-54; Мф. 26, 26-28). Як же без Причастя Крові Христової надіються мати римо-католики життя вічне? Адже Христос прямо
говорить про необхідність Причастя Крові, у якій Його Новий Заповіт: “бо це є Кров Моя Нового Заповіту, за багатьох ізливаєма на відпущення гріхів” (Мф. 26,28; Мк. 14,24; Лк. 22,20; 1 Кор. 11,25). І католики розірвали Новий Заповіт Ісуса Христа тим, що вже тисячу років як лишили мирян, мільярди своїх вірних, благодаті Причастя Крові Бога, поставивши їх під дію Старого Заповіту. А Апостол Павло стверджує, що “ділами Закону не виправдається ніяка людина” (Гал. 2,16). І саме до католиків приєдналися греко-католики…
Вороги християн добре знали, що робили і завше діяли таємно. Адже, “душа всякого тіла є кров його, вона душа його” (Левит 17,14), тому і лишили католиків-мирян Причастя Крові Христової. Бо цим і Новий Заповіт розривається і лишається людина обожнення – вона не оживляється Кров’ю Ісуса Христа – Душею Його! І не “очищує душі” людини Кров Ісуса Христа, яку Сам Бог “призначив для жертовника” (Левит 17,11), і яку Сам Бог приніс для обожнення людини і очищення на Новому Жертовнику – Хресті.
“Безумні і сліпі! Що більше: дарунок, чи жертовник, який освячує жертву?” – запитує Христос (Мф. 23,19). Що ж освячував новий Жертовник – Хрест? – Бога? – Ніяк, освячував і освячує людську природу! І символ цього освячення – натільний Хрест кожен християнин носить біля серця свого, щоб ним захищатися від споконвічного ворога людини і постійно освячувати себе. Але чи захищає від нині Хрест греко-католиків і освячує їх, якщо вони піднесли Тризуб замість Хреста? І з Тризубом проголосили новий лозунг своєї церкви, а по суті демонкратії: “Вперед, в Європу, до європейського життя!”. Чим і підключили усю Україну до європейської каналізації: смердючого бруду обману і брехні українського “державотворення” європейського життя і затруюючих витоків ринкової духовності обкрадання і винищення “слабких” та нестримного перевжитку ресурсів планети “сильними” світу цього. З чим і перетворили всю Україну у резервацію для вимираючого народу, на зразок улюбленої ними іудео-католицької цивілізації, яка першою в історії дуже гуманно загнала корінних жителів Америки у резервацію для вимирання.
І виливається увесь бруд Європи на Святу землю Руську, духа якої – Православ’я, ідейні спадкоємці більшовиків-комуністів не терплять, не виносять, адже давно зрадили Христа (фальшуванням і “обрізанням” Божих Заповідей, нав’язуванням українському народу антихристиянського способу життя і окультизму ринкової духовності) зреклися фактично і Хреста, піднісши замість нього Тризуб.
Чи ж мають право греко-католики після цього називатися правовірними? – Не мають права: ні морального, ні релігійного, ні юридичного!
Ісус Христос однозначно каже: “Не кожен, хто говорить Мені: “Господи! Господи!” увійде у Царство Небесне, але хто виконує волю Отця Мого Небесного” (Мф. 7, 21). Але хто з греко-католиків може стверджувати, що воля Отця нашого Небесного співпадає з волею Папи, волю якого вони і виконують? І хто може сказати, що Отець наш Небесний “благословив” заміну символу Нового Жертовника – Хреста на Тризуб – символ вампіризму демонкратії? І хто може сказати, що Папа не бачить цієї заміни? – не бачить і не знає, що діється в Україні геноцид? А може це він “благословив” греко-католиків існуючий геноцид в Україні називати “державотворенням” і тим дозволив їм перетворити демократію у демонкратію і бути на стороні прихованого ката українського народу, споконвічного ворога усього людства?
У всіх цих питаннях – весь жах апостасії української греко-католицької церкви, яка фактично розірвала Новий Заповіт Ісуса Христа і вже у котрий раз взяла участь у війні іноземних держав проти українського народу.
“Цезаропапізм” і “папізм” або про те, хто є справжніми схизматиками.
Знаходячись під дією Старого Заповіту через невиконання Другої по рангу Заповіді Божої, яка забороняє інститут папства (католик-ревнитель, кандидат медичних наук Мирон Бучацький стверджує, що “цезаропапізм” – погано, а папізм, мовляв, добре. І не він один так думає, адже для багатьох все одно: Боголюдина чи людинобог, Христос чи Антихрист. Для них мало важить: як Новий Заповіт, так і Старий. Але факт, що Сам Господь Бог благословив царя у правителі Свого народу – Ізраїля (1-а Царств 9, 15-16), а інститут папства – воля людей.), а також через спеціальну заборону Ісуса Христа: “А ви не називайтеся учителями, бо один у вас Учитель – Христос, усі ж ви – брати!” (Мф. 23, 8), греко-католики засліпли від сатанинського блиску ринкової демократії і “не відаючи, що роблять” (Лк. 23, 34), перетворили її у демонкратію, продовжуючи нав’язувати Україні “папізм”.
Але папа не просто учитель римо і греко-католиків, а ще й до того – непогрішимий у питаннях “віри та моралі”! Збоченцям (справжнім схизматикам) потрібно було не просто порушити вказану заборону Ісуса Христа, а порушити її абсолютно. “І отцем собі не називайте нікого на землі, – забороняє Христос, – бо один у вас Отець, Який на небесах” (Мф. 23, 9), – ця заборона порушується абсолютно. Вже більше тисячі років у католиків два Отця; свого земного отця, щоб формально обійти заборону, назвали папою – і у такий “хитрий” спосіб вважають, що дотрималися заборони? – ради передання свого порушили заповідь Божу (Мф. 15, 3).
Замінивши слово “отець” словом “папа”, усунули Заповідь Божу переданням своїм (Мф. 15,6). “Але марно шанують Мене, – каже Христос, нагадуючи фарисеям і книжникам слова пророцтва Ісайї, – навчаючи вченням, заповідям людським; бо ви залишили заповідь Божу, тримаєтеся переказу людського…” (Мк. 7, 7-8).
“І не називайтеся наставниками, – учить нас Христос, – бо один у вас Наставник – Христос” (Мф. 23, 10). Але у католиків – формальних християн, є ще один наставник “віри та моралі”, від 1870-го року (коли 1-й Ватиканський собор повністю усунув переданням своїм вказані Заповіді Божі), який постійно “вдосконалює” Христову Істину і відміняє Заповіді Божі.
А істина у тому, що католики – християни лише по самоназві, по духу вони іудеї, які визнають Христа, а поклоняються папі і мамоні і живуть прагматично – ради насолоди.
Відкидаючи Таїнство Причастя Крові Христової, в Якій Новий Заповіт Бога (Мф. 26, 28), через цю відмову від обожнення (не тіло живить душу, а душа живить тіло; не душа живить дух, а дух – душу; і не дух живить Бога, а Бог живить дух!), а також через переступ вказаних Заборон Ісуса Христа, католики-миряни перебувають під дією Старого Заповіту, знаходячись у гіршому положенні ніж іудеї до Боговтілення, адже не виконують Другої Божої Заповіді. І щоби спастися – повинні абсолютним чином, як не парадоксально, виконувати усі “екс катедра” папи (адже ніхто не буде заперечувати можливість усиновлення Богом по Його Благодаті єпископа, який причащається на відміну від мирян Плоті і Крові Христової) і витримати спокусу не християнського способу життя: жити ради насолоди по моделі не життя, а існування алкоголіка і наркомана, які через нестримне бажання перебувати постійно у насолоді, втрачають людську подобу і вкорочують собі життя, чинячи різновид самогубства.
Бажання католиків жити у насолоді дуже добре ілюструє факт історії: відсоток польської щляхти був у 16 разів більший ніж російського дворянства. “З шести мільйонів поляків, які жили у межах Російської імперії, потомственних дворян було біля 500 тисяч людей, – пише Владімір Князєв. – Для порівняння, на п’ятдесят мільйонів решти населення центральної частини Росії припадало всього п’ятдесят тисяч потомственних дворян. Тобто, 8% дворян у поляків і лише 0,5% дворян у Росії” (Журнал “Русский Дом”, №7, 1999, с. 31). Тобто, як католики, так і православні – християни, але живуть вони по різному: православні – згідно Заповідей Божих, а католики – переступають їх ради передання людського та перебування у насолоді. Це також свідчить – формальні християни не всилах перебороти бажання жити ради насолоди! І ради перебування у насолоді не зупиняються перед переступом Божих Заборон. Адже саме бажання перебувати у насолоді визначає принципово не християнський спосіб життя, бо людина без обожнення – живе матеріальним, духовне для неї другорядне, вона ради насолоди легко переступає через усі Заповіді Божі.
Комуніст, як не парадоксально, перебуває у кращому положенні, ніж католик. Адже комуніст – духовний інвалід, а католик – духовний збоченець, справжній схизматик.
Новий Жертовник – Хрест, на якому Господь Бог наш Ісус Христос приніс Самого Себе Самому Собі у жертву, щоб освятити Хрестом гріховну природу людини, а Плоттю і Кров’ю Своєю обожнити чоловіка і жінку, відкинули греко-католики і прийняли Тризуб! І при цьому сміють самі себе називати правовірними.
Як інвалід, який став ним після втрати певного органу свого тіла, не відчуває втраченого органу; так і комуніст – духовний інвалід, не відчуваючи власної душі і Бога, вважає, що їх не має. Але реальний біль від реальної душі дошкуляє йому і заставляє його жити по християнській схемі поведінки у багатьох випадках. Духовні ж збоченці вважають себе праведними. Пригадайте фарисея з притчі Христа: “Я не такий, як інші люди, грабіжники, здирники, перелюбодії…” (Лк. 18, 11). Свого ж збочення не бачать, тому і не дивно: греко-католики вважають (не маючи й найменшої долі відсотка сумніву) себе кращими не тільки від комуністів, а й від православних, хоча неповних 10 років “державотворення” показують зворотне.
“Лицемір! – вийми спочатку колоду з твого ока, – вчить нас Христос, – і тоді побачиш, як вийняти сучок з ока брата твого” (Мф. 7, 5). Але якби хотіли греко-католики вийняти “сучок” з “ока” православних – було би півбіди, вони прагнуть своє збочення нав’язати усій Україні, виставивши як ікону західний антихристиянський спосіб життя ради насолоди.
Що нав’язала і нав’язує УГКЦ Україні.
Може здатися дивним, що греко-католики, які “надмірну” їжу і питво “записали” у “Катихизм” як “головні гріхи” (“Катихизм”, с.210), самі звабилися на гріх “перевжитку” західної цивілізації і спокусили цим мало не всю Україну. Адже Захід, з точки зору християнина, надмірно вживає чужі ресурси, що відповідає поведінці людини, яка забагато їсть і п’є, чим і вкорочує собі життя. Тобто, відразу не виконує дві Божі заповіді: “не вбий” і “не вкради”(адже з’їдає чужу їжу, якої комусь обов’язково не вистарчає). І щоб уберігти людину від вказаного гріха перевжитку, Церква і встановила систему постів, коли людина вчиться обмежувати себе у їжі і питві (піст потрібен людині також для сходження на неї Святого Духа, але не тільки піст у їжі і питві, а і у всіх надмірностях).
Перевжиток Заходом ресурсів – розкіш собі на шкоду і смерть. І саме тому, першим помітив видатний мислитель Німеччини ХХ століття Освальд Шпенглер (1880-1936) “Присмерк Європи” – повільну смерть західно-європейської культури у кінці двадцятих років. Сенсацією століття стала двохтомна одноіменна вказана праця вченого – видатне досягнення філософсько-історичної думки, яке у миттєвість ока перетворило Шпенглера у знаменитого філософа і пророка.
Ми, стверджував Шпенглер, явище, обмежене проміжком часу між 1000 і 2000 роками після Народження Христа. І сьогодні перестаріла західна культура, не зважаючи на її уявну силу, велич і вплив та розповсюдження, віддає естафету руській православній культурі. Цей процес зміни культур на світовій арені завжди проходив безкомпромісно і жорстоко: не на життя, а на смерть; і супроводжувався також не менш жорстокою боротьбою за лідерство. І хоча молода культура по своїй дитячій наївності спочатку буде нести величезні втрати, але у кінці кінців саме вона стане переможцем, – пророчив вчений на основі методологічних досліджень історії виникнення будь-якої людської культури, яка подібно до окремої людини переживає вікові етапи розвитку: зачаття, народження, дитинство, юність, зрілість, старість і смерть.
Шпенглер також негативно висловився про більшовиків, через що його ім’я до нині маловідоме в Україні, а його книга “Присмерк Європи” лише під кінець другого тисячоліття була видана у Росії. Відповідно до прогнозу Шпенглера, саме руську культуру у третьому тисячолітті чекає незвичайний інтелектуальний злет і роль лідера усього світу.
Саме перевжиток Заходом ресурсів планети поставив усе людство на грань життя і смерті, адже не лише є видом прихованого самогубства і обкрадання інших народів, у тому числі і українського, а й труїть повітря, воду і землю. Тільки одні США, складаючи менше 5% населення планети, по різним оцінкам, споживають від 40 до 50 відсотків ресурсів Землі, і “дають” третину, а то і більше, усіх забруднень на планеті. А З’єднана Європа лише не значно відстає від Америки по нестримному вжитку “чужих” ресурсів, обкрадаючи окрім нас, своїх, якщо не дітей, то онуків. І такий, не християнський спосіб життя нав’язали і продовжують нав’язувати греко-католики українському народу. Що ж дивного, коли вимирає наш народ від трунку чужої антихристиянської духовності?
Але нічого дивного у такому збоченні греко-католиків до відмираючої західної культури не має: до них не підходить формула – не відають, що роблять, бо добре знають, що творять; їх владики відпрацьовують зелені «срібняки». Вони добре знають, що будь-який збоченець – самогубець, а духовний – отримує “усиновлення” від антипода Христа – батька людиновбивства і лжи (Ін. 8, 44) і прагне не виконання Заповідей Божих, а до їх порушення через хіть “батька свого”; і ради цього обходять подібні збоченці “море і землю, щоб обернути хоча би одного; і коли це трапляється, роблять його сином геєнни, вдвоє гіршим” від себе (Мф. 23, 15). Тому і нав'зують ревнителі УГКЦ Україні модель західної культури не християнського способу життя – фактичного самогубства і виродження ряду народів на біду, згубу і погибель усьому нашому народу.
На відміну від народів, які тисячу років перебували у католицькому збоченні, український народ знаходився в істинній Христовій Церкві, тому і став швидко вимирати, являючись індикатором гинучої західної культури від коли прийняв доктрину збочення з Православ'я на згубну дорогу ринкової духовності. Навіть збочення комунізму і його продуманого винищення християн не приводило до вимирання народу, але як гілка відрізана від дерева швидко засихає, так і частина українського народу, по волі “гетьманів” антихристиянства, виявилась відрізаною від Животворящого Хреста прийняттям Тризуба, через що відпала і від Христа, і тому стала прискорено вимирати.
Святий Апостол Іоан вчить нас як розпізнавати духовних збоченців: “Діти Божі і діти диявола пізнаються так: кожен, хто не робить правди, не є від Бога, рівно як і той, хто брата свого не любить” (1 Ін. 3, 10). Не про любов греко-католиків, а ненависть до брата свого свідчить їх відношення до росіян: “чемодан, вокзал, Росія!” та до православних. А яку ж правду роблять греко-католики нині і яку правду робили у минулому? Чи захищали вони коли-небуть інтереси українського народу, чи хоча би галичан?
Яку ж “правду” робили греко-католики або Унія від початку свого виникнення?
Архієпископ Білоруський Георгій (Кониський) у знаменитій книзі: “Исторія Русовъ” пише, що при Гетьмані Федорі Косинському, який був “природнім шляхтичем Польським” розпочалася “епоха жаху і згуби для обох народів, Польського і Руського”, яка “потрясла Польщу до самої основи” і за сто років її “внизскинула” у “безодню нікчемності”, а “народу Руському” дала “випити саму гірку чашу, яку не всі Християни і у часи Нерона і Калігули пили… Це значить Унія, видумана у Римі Папою Климентом VIII і принесена якимось Польської породи Прелатом, Михайлом Кунинським. Вона з’явилась тут у шкурі лисиці, але з вовчим горлом”.
Архієпископ Георгій пише, що Руське духовенство було зацікавлене у прийнятті Унії матеріально: “наданням єпископам і монастирям сіл з підданими, а Білому Священству по п’ятнадцять домів у послух або рабство з їх же прихожан. Це дійсно і виконано визначеннями Короля і Сенату…”. Через матеріальну вигоду підписали згоду “зрадники” – “вісім Єпископів і один Митрополит, Рогоза, з Архімандритами і Протопопами”, які “звабились отриманням значного числа рабів” у свою власність “і зовсім не турбуючись своїми обов’язками перед Богом, перед Церквою і перед народом” присягнулися Унії. “Не спокусилися” і “встояли” тільки три єпископи (“Исторія Русовъ”, М., 1846, с. 32-33).
Історія повторюється: чотириста років тому священство спокусилося “отриманням значного числа рабів” у власність, нині звабилося, як коза капустою, зеленим кольором цяцькованим папером – доларами американського уряду (див. “Терновый венец Россиии”, с. 469-470).
Перша жертва Унії – Гетьман Федор Косинський.
Гетьман Федор Косинський, як “намісник Королівський і міністр”, попередив Короля і Сенат, і “саме Брестське зібрання”, “що переміна у вірі і звичаях народних… без згоди народу, є перешкода дуже небезпечна… і узгодити розум людський і совість кожного, є діло майже не людське, а Боже; і він не має надії утримати народ у сліпій покорі Духовенству… і просить уряд відвернути це зло” (там же, с. 33). Сьогодні такої самої переміни віри і народних звичаїв, які вже привели до вимирання нашого народу, чомусь не бачить жоден з “гетьманів”, жодний з відомих політиків.
Гетьмана закликали “на раду” у Брест, арештували, засудили на смерть і “заморили голодом” у “стовпі камінному, названому кліткою” і він “став першою жертвою Унії”. Козаки у “числі семи тисяч” намагалися визволити свого Гетьмана, “але Польські війська, зустрівши їх під містечком П’яткою, воювали з ними і були розбиті на голову і розігнані; втім Козаки у живих уже Косинського не застали і дали сигнал до загального повстання”.
Нині жертв Унії в Україні – мільйони, яких заморили прихованим голодом та багаторічним недоїданням і продовжують винищувати новим витонченим фінансово-економічним способом з допомогою методів нейролінгвістичного програмування, навіювання та зомбування.
Польський Уряд, пише архієпископ Георгій, “наказав Гетьману Коронному зайняти військами Польськими Малоросію, ввести у всі міста гарнізони і заборонити строго чинам і Козакам мати елекцію на вибір Гетьмана, а Духовенству Руському… надавати всемірну допомогу в оберненні церков і народу в Унію” (там же, с. 34). Війська “змусили народ” під загрозою смерті “бити себе у груди по Римські, а при читанні Символу віри прибавляти відоме речення про Святий Дух” (с. 35).
Перша війна Козаків з Поляками і Унією.
Чини і Козаки Малоросійські, тому і зібралися у місті Чигирині, продовжує свідчити архієпископ Георгій, “в 1596 році”, і на “основі старовинних прав їх і привілегій, Королями і договірними пактами затверджених”, “обрали Гетьманом Генерального Есаула, Павла Наливайка”, який після посольства полковника Лободи до “Короля, Жикгимунта Третього” повідомив народ про своє обрання і “вступ у правління зі згоди Короля” (1).
Також повідомив Гетьман Наливайко “Коронного Гетьмана про своє правління за згодою Короля”. Але поляки не зважили на це і “зганьбили” багатьох чиновників та повиганяли, і “побили многих”. “Зібрали війська Польські біля Черкас і Білої Церкви у повному озброєнні… Через те Гетьман Наливайко змушений був зібрати і свої війська біля річки Тясмін”.
Коли Козаки зібралися, “Наливайко поставив проти” поляків на “підвищенні три білі хрещаті хоругви – знамена з вишитими на них хрестами, з надписом: “Мир Християнству, а на начинщика Бог і Його хрест”. Поляки, проти знамен, проголошуючих мир, виставили на шибеницях трьох Малоросійських чиновників (зовсім по християнськи, чи не так? – В.Б.), Богуна, Войновича і Сутигу, від Гетьмана у місто посланих і тоді ж, на виду обох військ повішених з надписом: “Кара бунтовцомъ!”. За цим явищем почалася атака від Поляків на стан Козацький”.
Історик пише: “вбивство і січа тривали сім годин”. Козаки так “завелися”, що без жалю “добивали поранених і хто кидався у річку витягали арканами і різали, словом сказати: спаслися лише ті, хто мав надзвичайно швидких коней… мертвих Поляків було 17330 чоловік…” (“Исторія Русовъ”, с. 37).
Гетьман розділив військо на дві частини і “таким чином звільняв Малоросію від Поляків і Унії”. (2). З’єднавши війська через три з половиною місяці при річці Сулі, напав Гетьман “там на обоз з військами двох Гетьманів Коронного і Литовського”, “чотири дні штурмували і частину укріплень знищили”; але прийшов від Короля з Варшави указ про “вічний мир і затвердження прав і привілегій Руських”. Обі сторони склали присягу і розійшлись. “І так закінчилась перша війна з Поляками” (там же, с. 37-38).
Примітки
<…>
